Від початку війни Кіровоградщина вже прийняла понад 60 тисяч внутрішньо переміщених осіб із областей, де нині ведуться активні бойові дії.
Хтось їхав через Кропивницький транзитом далі, утім багато людей лишилися у місті, де, на щастя, поки не чутно вибухів і боїв. Однією з тих, хто знайшов прихисток у місті в центрі України, є харків’янка Тетяна Чорна. Вона не тільки знайшла тут мирний дім, а й справу до душі – вчить охочих дівчат вишивати. Жінка розповіла історію евакуації своєї родини і про найдорожчий скарб, який узяла з собою.
– Із Харкова ми виїхали на другий день війни. Мікрорайон, де жили, російські війська почали обстрілювати одним із перших, бо там поряд розміщений авіазавод. У вікні бачила ті обстріли і вибухи. Дуже страшно… – пригадує страхіття Тетяна Чорна.
Жінка розповідає, її син одразу пішов у військкомат, а вона з невісткою і півторарічним внуком зібрали найнеобхідніше і поїхали з міста.
– Толком навіть речі не встигли зібрати, взяли найнеобхідніше, памперси дитині і бабусину вишиту сорочку, якій більше ста років. Вона — найдорожче, що у мене є. Я золото з дому не взяла, а цю сорочку забрала. Цінність цієї сорочки в тому, що на Слобожанщині залишилося мало таких надбань. Це раритетна, музейна річ, яку зберігаю у себе, – розповідає Тетяна Чорна ніжно розгладжуючи вишивку.
Цю сорочку вишивала ще бабуся Тетяни, яка була 1902 року народження. Вишиванка пережила три війни і два голодомори. Таких вишитих речей, каже, у бабусі було багато, але з усього надбаного лишилося лише дві вишиті сорочки, які бабуся залишила собі на смерть. Решту виміняла на харчі, щоб врятувати родину від голодної смерті.
– Ще одна вишиванка залишилася у Харкові. Зараз шукаю можливості, щоб мені її передали у Кропивницький. А цю ось, як реліквію, тримаю біля серця. Моя бабуся все життя її берегла і заповідала, щоб у цій сорочці її поховали. А ми вмовили, щоб вона залишила її нам. Не можна таку красу хоронити, – розповідає харків’янка. – По цій сорочці я вчилася вишивати. Бабуся вже була старенька і не могла передати секрети своєї майстерності, тож я брала її сорочки і повторювала стьобки, узори. А згодом уроки вишивання брала з книжок. За все життя вишила багато речей. За фахом я бухгалтер. Але із задоволенням навчу охочих вишивати, аніж бухгалтерській справі. Це моя віддушина.
Виїхати з Харкова й облаштуватися у Кропивницькому Тетяні Чорній з родиною допомогла її подруга, яка народилася в цьому місті. А ще запропонувала вчити місцевих дівчат вишивати.
Оскільки знає секрети майстерності і вміє вишивати у різних техніках, вирішила не зберігати їх, а поділитися з усіма охочими, щоб кропивничанки навчилися цій справі і знали, що таке Слобожанська вишивка. Охочі знайшлися одразу, тож щотижня збираються на майстер-клас, аби освоїти нову техніку.
Улюблена справа трохи відволікає думки від трагічних подій у рідному місті і заспокоює, але серце жінки у рідному Харкові.
– Відтанути від того всього не можливо. Коли з людьми спілкуюся, стає легше, але думками лину у мій бідний Харків. Там мій дім, син на війні. Подруга кликала мене їхати в Італію, але я не можу розрізати свою пуповину. Тут почую слово сина в телефоні — і вже легше, а там цього не буде. Кропивницький — гарне місто, мене тут добре прийняли, хоча я намагаюся не обтяжувати нікого, дистанційно працюю, орендую квартиру. Але щодня спілкуюся з колегами, з друзями з Харкова. Місто дуже зруйноване. Старі люди кажуть, фашисти у Другу світову не такого не зробили, а ці нелюди розбили і зруйнували все. Треба багато часу, грошей і людських сил, аби те відбудувати, – каже Тетяна Чорна.
Утім жінка переконана, що після перемоги ми все відбудуємо, адже наші люди надзвичайно сильні. Каже, багато хто із її знайомих, хто виїхали з Харкова, вже повертаються назад і там розбирають і прибирають розвалини.
На запитання, яке її найбільше бажання, Тетяна Чорна каже, часто думає над цим. Найбільше хоче, щоб рідні і всі люди були живі. А ще хоче просто виплакатися. Утім своє бажання вкладає у давню козацьку приказку: хай повиздихають наші вороги.
Про свій скарб — вишиванку, каже, поки жива — від себе не відпустить, бо вона справді зігріває.
– Буває плачу вночі. А тоді вдягну цю сорочку і стає легше. Вона для мене — як терапія. Через неї бабуся з неба оберігає мене і мою родину, – переконана харків’янка Тетяна Чорна.
