Міський портал новин Кропивницького

Кіно про Ільїна

328

До легендарної колекції Ільїна, хто тільки не підступався за чверть століття. Здебільшого її явно або приховано славословили. Зрідка, правда, пробивалися й правдивіші, розумніші сентенції. Ось і недавно якісну розбірку щодо створення знаменитої колекції зробив Михайло Слабошпицький. Коректно й елегантно приземлив ейфорійно налаштованих до особистості Ільїна шанувальників, але й він не розвіяв повністю містичного флеру. В «ільїніаді» й надалі залишається багато дивних нонсенсів та нез’яснимих співпадінь.

По-перше, складається упередження, ніби пан Ільїн опинився у Кіровограді випадково. Сам себе перед цим придумав, створив і сформував, а потім під тиском якихось непереборних життєвих обставин, одягнувшись у прану-перепрану спецівку і взувши сандалії на босу ногу, зачаївся на десятиліття на околиці тихого загумінкового містечка. Ну, як справжній шпигун, агент, герой фільму «Помилка резидента» у неповторному виконанні Жжонова.

Але тут раптом виявляється, що вовк-самітник був не таким вже й одиноким. Мав батька-номенклатурника. Директора Кіровоградського олійжиркомбінату з типовою біографією служаки сталінської доби, колишнього чекіста, яких, як відомо, колишніх не буває. Це в голодні післявоєнні роки дало змогу його майже тридцятирічному нащадку безбідно подолати незручності побуту і зигзаги фатуму. Мати ніби була дворянкою, що розцвіла між романсами на слова поетів «сєрєбрянного вєка русской культури», під бантиками і рюшиками якої проглядається образ такої ж дружини-співмешканки успішного кар’єриста, як і в михалковському фільмі «Втомлені сонцем». Вірогідно, числилась при родині, як у тій же кінокартині, ще й «гувернантка-покоївка» для нашого переростка. І тут починаєш усвідомлювати, що творчість Микити Михалкова – дуже кон’юнктурна класика, яку хоче бачити статистичний,  духовно продезінфікований теперішній обиватель.

Доцільно додати, що батьки потурбувалися, аби Олександр із сестрою надалі не залишилися без даху над головою. Їм дісталося родинне гніздо вповні директорського вигляду неподалік олійжиркомбінату на тодішній околиці міста. Майбутній знаменитий колекціонер холостякував, а сестра вийшла заміж за учасника війни, кавалера бойових орденів Івана Подтьолкова. Другу світову той зустрів літературним співробітником редакції дивізійної газети «Вперед». У 1944–1948 роках навчався в Московській військово-юридичній академії. Потім служба (1949-1951) у Берліні в якості начальника відділення інформації Радянської Військової Адміністрації, а згодом помічника військового прокурора 2-ї Гвардійської механізованої армії групи радянських військ у Німеччині. Далі осів у приймах на вулиці Урожайній, 28. У Кіровограді старший радник юстиції (прирівнюється до полковника) став прокурором слідчого відділу обласної прокуратури. Словом, здавалося, що родинний момент став домінантою благополуччя роду. До того ж, у публікаціях нав’язливо мусувалася постійна теза про збиральницькі таланти батька-чекіста, матері-аристократки, зятя-прокурора і самого інтелігента-електрика з тресту їдалень. Але не слід забувати і про ширші кланові інтереси цього скопища індивідиумів. Усі їхні досягнення були б неможливі без співпраці із системою.

Неодружений до кінця своїх днів Олександр Борисович ідеально вкладався в образ такого собі чи то Гобсека, чи то Плюшкіна. Та й поглянувши на підстаркуватих кіношних антикварів типу Коки з «Долі резидента», (саме з «Долі», а не з «Помилки»), бачимо той самий штампований аверс і реверс, як на динарах Марка Аврелія. Лише одним вони різняться. Цинічний Кока виставляв напоказ свій нетрудовий «доробок», а безбожний Шурик гноїв у підвалі книги й ікони. Як зазначав один молодий книжник, знайомець Ільїна, той, мов пітон, вибирав жертву, яка щось знає або має якийсь раритет, кружляв навколо, як «отєц Фйодор» з «Дванадцяти стільців», а якщо не міг підкрастися ближче, то просто чекав. Коли людину виносили вперед ногами, хапав здобич. Вважають, що Ільїн дочекався свого, долучивши до своєї знамениту колекцію збирача-українофіла Корецького. Навколо нашого героя також товклася плеяда таких самих ревних пошуковців: Звариш, Луговий, Орленко, Настасьєв, Столяров, Петраков, Сметанюк, Савченко.Тож представляти Ільїна праведним монахом-затворником не варто.

По-друге, заняття Ільїна не було таємницею для правоохоронців, як би вони це не заперечували. До підозрілого дядька міліція раз у раз відряджає своїх працівників з незрозумілими місіями. Може правоохоронці ведуть профілактичну роботу? Між тим, ільїнські прихожани, за розтиражованою легендою поділені на ближчих «запорожців» та бідних родичів –  «підгрушників», юрбами товчуться у «метра». Колишній міліціонер Веніамін Янишевський числить себе між останніх. Ось тут і подумалося: невже радянський міліціонер, навіть інтелігентний офіцер, впевнено почуваючись на висоті свого становища, беззаперечно погодився б на роль «підгрушника»? Та ще, коли його сюди направив сам полковник! Мимохіть зріє думка – начальник попередив молодого офіцера, що той матиме справу з нетитулованим «генералом». Тому-то мемуарист, промовивши «А», чомусь промовчав відносно «Б». Ну, хоч там що, але ж посилав його командир не просто посидіти в тіні дворової груші, чи не так?!

Якихось особливих таємниць з біографії Ільїна у публікаторів не вичитаєш. За винятком десятка післявоєнних років, які Ільїн ніби провів у Києво-Печерській лаврі. Але й вони, повністю випавши з його зримого літопису, легко моделюються. Треба думати, що тоді для проникнення «крота» в середовище православних клерикалів й розроблено легенду про крадіжку харчів, арешт і тюремний термін «інока» Олександра. Це так схоже на тернистий шлях Штірліца в надра РСХА та на епізоди із серіалу «Місце зустрічі змінити неможливо»! Але Шурапову треба було «Мурку збацать», а Ільїну ще простіше: для довіри достатньо, смиренно опустивши очі, щось тихо бубоніти і перебирати чотки.

Журналісти «Комсомольської правди» в 1995 році писали про Ільїна: «В лагере познакомился с Никанором, который вскоре был освобожден и стал настоятелем Киево-Печерской лавры… командировки по всей стране, в которые он летал самолетом, безденежный, только что вернувшийся из лагеря. И билеты брал, кстати, по личному распоряжению наркома мясомолочной промышленности. Хотя работал, без сомнения, на совершенно другое ведомство…Сохранился дневник. Александр Борисович тщательно записывал распоряжения сверху и собственные донесения. Работал напрямую с Лаврентием Павловичем Берия…». Оце, загнули! Учіться, провінційні сількори! А ще знаємо, що тоді між кагебістами найкращим радянським знавцем церкви був уродженець Високих Байраків Сергій Карін-Даниленко. Тож припустимо, що шляхи обох «земляків» часто перетиналися.Водночас, при передачі колекції до державних установ знайдено документ – акт обміну книгами між Ільїним та Кіровоградським краєзнавчим музеєм. Колекціонер одержував 7 назв від музею аж за 37 власних у 93 томах. Найцікавіше, що обмін відбувся у Кіровограді 30 березня 1949 року, якраз тоді, коли Олександр ніби «спокутував гріхи» у лаврі. А в 1952-му комусь ще й  знадобилася завірена копія з того акту.

Непереконливо звучить із вуст Янишевського і оповідання про грабунок нашого анахорета у шістдесяті роки: «Злочинці зняли завіси з вікон веранди і вдерлися в будинок, де, я так розумію, поцупили чимало. Але далі, як кажуть, і сміх і гріх. Вони хотіли продати викрадене перше видання «Мертвих душ». Але через посередника вийшли на господаря. Злодіїв, а вони були місцеві, швидко спіймали. Що цікаво: Ільїн книги впізнав. Але від золотих і срібних предметів відхрестився. Стало зрозумілим, що книжкова колекція –тільки вершина айсбергу. Та не було ніяких доказів,щовиробиз дорогоцінних металівналежать йому».

Це ж треба вкрасти в селі козу і тут же її продати сусідам! Уся цитата, схоже, не зовсім вдало пояснює провал міліцейської операції щодо власників колекції, яку Ільїн з родичом-прокурором «розкусили». А ще акція-провокація правоохоронців засвідчила, що «дах» над Ільїним був не такий уже й надійний. Бо, інакше, взяв би спокійно «куклу» з дорогоцінних металів, а потім «відмазався» б з допомогою покровителів, відстібнувши їхню долю.

Для повноти картини наведемо приклад, як грабують круті колекції по-справжньому.

1997 рік, «Кіровоградська правда», матеріал «Бенкет хижаків». Йоговлаштували десантникиз частини, дислокованоїв місті. На стрільбищі зекономили кілька десятків патронів, одного вечора «орендували» у військовій зброярні автомат і за наводкою пішли трусити бізнесмена Лугового. Злочинзнайшов логічне завершення – ватажка банди засудили до смертної кари, іншіпішли на тривалі «курорти» за гратами.

Ось такий сценарій міг би бути написаний і для Олександра Борисовича. Тоді про нього знімали б не серіал «Синдром дракона», а повноцінну «Бригаду».

Насамкінець, трохи й власних спостережень.

До речі, про «Синдром дракона». Ільїн у фільмі проходить під ніком Анатолій Авдєєв.

Мабуть чисто випадково в рідному місті Ільїна до сьогодні проживає граф і дворянин Анатолій Авдєєв. Теж колекціонер, котрого неодноразово обкрадали. Викрадені одноразово 30 000 значків та знаків теж чогось варті. Правда він, не електрик, але має друга, якого багато хто називає другим після Ільїна найзнаменитішим електриком у Кропивницькому.

А ще, найпошириніший не лише в місті, ай у світі, сенсаційний матеріал про «сорок мільярдів доларів» дав у «Вечірній газеті» тодішній її працівник, а тепер письменник, Олег Бондар. Він і був, так би мовити, «хрещеним батьком» подальшого сюжету. Ще й виклав урок оперативності для теперішніх журналістів.Доля розпорядилася так, що з вікон сьогоднішньої квартири Олега Бондаря видно через річку колишнє обійстя підпільного мільярдера. То чи не зріє над сивим Інгулом сценарій нового захоплюючого фільму?

А ще племінник Ільїна Андрій Подтьолков у 70-80 роках працював у відділі механізації та автоматизації заводу радіовиробів інженером-конструктором. Там ще трудились кілька осіб нашого випуску – Микола Горобченко, Плотников, Ружинська. Бувало, що забігав інколи туди перекинутись парою слів з однокашниками і я. Звичайно ж, не знав, кому родичем доводиться Андрій. Однак, тритомник Анур’єва «Довідник конструктора-машинобудівника», книга номер один для людей інженерної праці,мимовільно привертав увагу. У Андрія він був зведений у два томи і надзвичайно ошатно переплетений. Певно дядько давав уроки ремесла племіннику.

Подтьолков був затятим мисливцем. Коли тривав сезон полювання, радіозаводівці організовано виїжджали щоп’ятниці за для промислу або на Дніпро біля Деріївки, або в Голованівські ліси. Доки чекали транспорт, кожен демонстрував своє спорядження. Андрій мав три-чотири зразки не по-буденному красивої зброї. І не скажеш, що то був єдиний екземпляр, показуваний власником щоразу по-новому й під іншим кутом зору.

Ось так із кіноподібних аналогій і штампувався для споживання публікою причесаний образ цього дракона-колекціонера Олександра Ільїна з його синдромом. Ми ж чомусь сприймаємо його оригінальним зліпком з натури, а не як плід давніших і теперішніх серіалів, далеких від життєвої правди.

Леонід БАГАЦЬКИЙ

https://zlatopil.com.ua/all-news/item/25629-kino-pro-ilina

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

%d блогерам подобається це: