Міський портал новин Кропивницького

Яким був Кіровоград влітку 1941-го

283

«22 июня, ровно в четыре утра» ніхто нікому не повідомив, що почалася війна. Та й Київ насправді ще не бомбили, бомбили прикордонні аеропорти в Білорусі та Литві. Трохи пізніше бомбили Житомир. Проте кіровоградці прокинулися ще в мирному місті, пішли на роботу. А о 12.05 разом з усією країною почули знамениту промову Молотова, яка закінчувалася словами «Наше дело правое. Враг будет разбит. Победа будет за нами».

Ввечері того ж дня (!) призовники отримали мобілізаційні повістки, і 23 червня мобілізованих вже відправляли на фронт.

До 22 червня

Відступаючи з Кіровограда РСЧА підірвала аптечні склади
Іван Петренко у книзі «Нацистський окупаційний режим на Кіровоградщині» пише про те, що насправді до війни готувалися, і дуже давно. Так, 1 серпня 1935 року «Кіровська правда» надрукувала фрагмент доповіді Сталіна, де проголошувалося: «…справа явно йде до нової війни». А через кілька днів та сама газета призивала всіх робітників вступити до лав ТСО (Товариства сприяння обороні).

На «Червоній зірці», крім сівалок, з кінця 30-х років виготовляли ще й снаряди. Наче граючись, готували десантників (саме задля цього у Ковалівському парку були встановлені парашутні вежі) та кулеметників. У 1939 році в Кіровограді діяли 88 стрілецьких гуртків, які одночасно відвідували 1885 осіб та 17 гуртків з вивчення кулеметів. Серйозну військову підготовку мали пройти і майже всі керівники партійних органів.Тож 22 червня дуже швидко спрацювали не тільки мобілізаційні пункти. Іван Петренкопише, що вже о 14.00 «Червону зірку» перевели на «військовий стан». На підприємствах, у колгоспах, на елеваторах, біля мостів та залізничних переїздів, відділень пошти, радіовузлів та телеграфу, виставили озброєну варту. Газети та радіо закликали до пильності.

Шпигуноманія досягла апогею: «взірцем для всіх учнів Кіровоградщини став піонер Кваша з Плетеноташлицької сільради Маловисківського району. Коли хлопець спіймав голуба, то на його нозі помітив кільце з цифрами. Птаха учень сприйняв за шпигуна, який переносив зашифровані розвіддані ворогам, тож відразу відніс голуба до сільської ради. Там на окільцьованій нозі птаха, крім цифр, виявили ще і герб Польщі. Про цей «героїчний» вчинок піонера та про пильність голови сільської ради секретар Маловисківського райкому партії на повному серйозі доповів у область».

Кадр з фільму «Третій рейх у кольорі»,
«Гітлер-визволитель»

Найбіліші суперечки у кіровоградців, особливо старшого віку, викликає твердження Петренка про те, що містяни зустрічали окупантів з хлібом-сіллю.

«Не всі, – каже історик. – Звичайно, не всі. Але багато хто. Давайте подумаємо, чому».

Іван Данилович починає читати – архівні документи, спогади про голод 1921-22, про розкуркулювання, про колективізацію, про Голодомор, про 1936-1937 рік… Короткі розповіді різних людей: «Мого п’ятимісячного сина комсомолець кинув на підлогу, а мені наказав зняти одяг і йти на вулицю. Нашого тут вже нічого немає, навіть одягу». 

І коли слухаєш його, то починаєш розуміти. Це ж не були окремі епізоди – це були 20 років страху, приниження, насильства, фізичного знищення. Люди, які пережили це все і вижили, зустрічали б з хлібом-сіллю будь-кого. Тим більше, що, як каже історик, листівки про «Гітлера-визволителя», який вижене кровавого вождя, з’являлися в місті з самого початку війни.

За містом, на місці сучасної вулиці Коваленка (Конєва) був протитанковий рів. Прямо біля рову, десь на території сучасної обласної лікарні, кіровоградці розстелили килим, зустрічали «визволителів» частуванням, дівчата кидали квіти під ноги військовим…

А протитанковий рів німці використали – не пройшло і двох місяців. Саме в цьому рову вже 30 вересня загинули майже чотири тисячі євреїв. Кулі берегли, розстрілювали, засвідченням кіровоградки Анни Ігнатієвої, тільки дорослих чоловіків та жінок, діток та стареньких били по голові гумовою дубиною та зіштовхували в могилу.

– Найжахливіше у цій трагедії, – каже Петренко, – що єврейське населення теж! Вони теж зустрічали окупантів. Є величезна кількість документів про те, що саме євреї в перші дні окупації зверталися до міського голови, щоб отримати патент на торгівлю – вони сподівалися, що будуть вільно торгувати…

Звичайно, у місті ходили чутки про те, що німці вбивають євреїв. Проте ним не всі вірили. Кіровоградець Арон Самійлович Бігун, якому у 1941-му було 14 років, розповідав нам в інтерв’ю, що його мама категорично відмовлялася евакуюватися, казала: бачила німців у громадянську війну, нічим не гірші за іншу владу, з чого б їм просто так вбивати євреїв?..

Проте до 30 вересня майже всі вже все зрозуміли. Олександр Пагіря, науковий співробітник львівського музею «Територія терору» пише, що в Кіровограді німці почали розстрілювали євреїв у перший день окупації! Не масово. Просто випадкових перехожих на вулиці…

Наказ № 1

Але 5 серпня за радісної підтримки частини населення місто очолив польовий комендант Подевіц, полковник та справжній граф. 11 серпня граф видав наказ №1, який передбачав відновлення роботи підприємств, установ міста та побутових умов проживання населення.

І наказ було виконано! Протягом серпня вулиці міста очистили від руїн (Кіровоград бомбили в липні, та й радянські війська, відступаючи, підірвали один із корпусів «Червоної зірки», аптечний склад і т.п.). Протягом місяця відремонтували лютеранську кірху, Преображенську церкву, міську лазню та ресторан на Дворцовій…

Уже в середині серпня в місті почала виходити газета «Українські вісті» – теоретично це не була газета окупаційної адміністрації. Це було «українське видання антикомуністичного та прогітлерівського спрямування»… Швидко відновилася робота підприємств, запрацювала навіть телефонна станція!

А житлові умови кіровоградці покращували собі самі – займали квартири розстріляних євреїв. Спочатку охоплює жах. Але Іван Петренко опублікував величезний список таких самовільно зайнятих квартир – з адресами та прізвищами тих, хто туди вселився. Сам по собі цей список малоінформативний, але поки його читаєш, то починаєш розуміти: ці люди не були хронічною сволотою… Спочатку один, потім другий – не відразу, поступово. Чому б не переселитися з землянки у гарненьку квартирку з кухнею та піаніно, адже її господарі точно вже не повернуться, ти ж врятувати їх не міг, та й не твоя провина врешті-решт… Чого ж добру пропадати?

Висловимо припущення: саме тому люди старшого покоління не пам’ятають ані радісної зустрічі окупантів, ані того, як з міста в один день зникли всі євреї… Їм самим просто треба було якось жити далі. А щоб жити, працювати на окупаційну владу і спати ночами, необхідно було забути…

У матеріалі використані фотографії з книги Олександра Жосана «Кіровоград у роки окупації» та з сайту Державного архіву Кіровоградської області.
Переглядiв: 4480

ОЛЬГА СТЕПАНОВА

журналіст:ОЛЬГА СТЕПАНОВА

«22 июня, ровно в четыре утра» ніхто нікому не повідомив, що почалася війна. Та й Київ насправді ще не бомбили, бомбили прикордонні аеропорти в Білорусі та Литві. Трохи пізніше бомбили Житомир. Проте кіровоградці прокинулися ще в мирному місті, пішли на роботу. А о 12.05 разом з усією країною почули знамениту промову Молотова, яка закінчувалася словами «Наше дело правое. Враг будет разбит. Победа будет за нами».

Ввечері того ж дня (!) призовники отримали мобілізаційні повістки, і 23 червня мобілізованих вже відправляли на фронт.

До 22 червня

Відступаючи з Кіровограда РСЧА підірвала аптечні склади
Іван Петренко у книзі «Нацистський окупаційний режим на Кіровоградщині» пише про те, що насправді до війни готувалися, і дуже давно. Так, 1 серпня 1935 року «Кіровська правда» надрукувала фрагмент доповіді Сталіна, де проголошувалося: «…справа явно йде до нової війни». А через кілька днів та сама газета призивала всіх робітників вступити до лав ТСО (Товариства сприяння обороні).

На «Червоній зірці», крім сівалок, з кінця 30-х років виготовляли ще й снаряди. Наче граючись, готували десантників (саме задля цього у Ковалівському парку були встановлені парашутні вежі) та кулеметників. У 1939 році в Кіровограді діяли 88 стрілецьких гуртків, які одночасно відвідували 1885 осіб та 17 гуртків з вивчення кулеметів. Серйозну військову підготовку мали пройти і майже всі керівники партійних органів.Тож 22 червня дуже швидко спрацювали не тільки мобілізаційні пункти. Іван Петренкопише, що вже о 14.00 «Червону зірку» перевели на «військовий стан». На підприємствах, у колгоспах, на елеваторах, біля мостів та залізничних переїздів, відділень пошти, радіовузлів та телеграфу, виставили озброєну варту. Газети та радіо закликали до пильності.

Шпигуноманія досягла апогею: «взірцем для всіх учнів Кіровоградщини став піонер Кваша з Плетеноташлицької сільради Маловисківського району. Коли хлопець спіймав голуба, то на його нозі помітив кільце з цифрами. Птаха учень сприйняв за шпигуна, який переносив зашифровані розвіддані ворогам, тож відразу відніс голуба до сільської ради. Там на окільцьованій нозі птаха, крім цифр, виявили ще і герб Польщі. Про цей «героїчний» вчинок піонера та про пильність голови сільської ради секретар Маловисківського райкому партії на повному серйозі доповів у область».

Кадр з фільму «Третій рейх у кольорі»,
«Гітлер-визволитель»

Найбіліші суперечки у кіровоградців, особливо старшого віку, викликає твердження Петренка про те, що містяни зустрічали окупантів з хлібом-сіллю.

«Не всі, – каже історик. – Звичайно, не всі. Але багато хто. Давайте подумаємо, чому».

Іван Данилович починає читати – архівні документи, спогади про голод 1921-22, про розкуркулювання, про колективізацію, про Голодомор, про 1936-1937 рік… Короткі розповіді різних людей: «Мого п’ятимісячного сина комсомолець кинув на підлогу, а мені наказав зняти одяг і йти на вулицю. Нашого тут вже нічого немає, навіть одягу». 

І коли слухаєш його, то починаєш розуміти. Це ж не були окремі епізоди – це були 20 років страху, приниження, насильства, фізичного знищення. Люди, які пережили це все і вижили, зустрічали б з хлібом-сіллю будь-кого. Тим більше, що, як каже історик, листівки про «Гітлера-визволителя», який вижене кровавого вождя, з’являлися в місті з самого початку війни.

За містом, на місці сучасної вулиці Коваленка (Конєва) був протитанковий рів. Прямо біля рову, десь на території сучасної обласної лікарні, кіровоградці розстелили килим, зустрічали «визволителів» частуванням, дівчата кидали квіти під ноги військовим…

А протитанковий рів німці використали – не пройшло і двох місяців. Саме в цьому рову вже 30 вересня загинули майже чотири тисячі євреїв. Кулі берегли, розстрілювали, засвідченням кіровоградки Анни Ігнатієвої, тільки дорослих чоловіків та жінок, діток та стареньких били по голові гумовою дубиною та зіштовхували в могилу.

– Найжахливіше у цій трагедії, – каже Петренко, – що єврейське населення теж! Вони теж зустрічали окупантів. Є величезна кількість документів про те, що саме євреї в перші дні окупації зверталися до міського голови, щоб отримати патент на торгівлю – вони сподівалися, що будуть вільно торгувати…

Звичайно, у місті ходили чутки про те, що німці вбивають євреїв. Проте ним не всі вірили. Кіровоградець Арон Самійлович Бігун, якому у 1941-му було 14 років, розповідав нам в інтерв’ю, що його мама категорично відмовлялася евакуюватися, казала: бачила німців у громадянську війну, нічим не гірші за іншу владу, з чого б їм просто так вбивати євреїв?..

Проте до 30 вересня майже всі вже все зрозуміли. Олександр Пагіря, науковий співробітник львівського музею «Територія терору» пише, що в Кіровограді німці почали розстрілювали євреїв у перший день окупації! Не масово. Просто випадкових перехожих на вулиці…

Наказ № 1

Але 5 серпня за радісної підтримки частини населення місто очолив польовий комендант Подевіц, полковник та справжній граф. 11 серпня граф видав наказ №1, який передбачав відновлення роботи підприємств, установ міста та побутових умов проживання населення.

І наказ було виконано! Протягом серпня вулиці міста очистили від руїн (Кіровоград бомбили в липні, та й радянські війська, відступаючи, підірвали один із корпусів «Червоної зірки», аптечний склад і т.п.). Протягом місяця відремонтували лютеранську кірху, Преображенську церкву, міську лазню та ресторан на Дворцовій…

Уже в середині серпня в місті почала виходити газета «Українські вісті» – теоретично це не була газета окупаційної адміністрації. Це було «українське видання антикомуністичного та прогітлерівського спрямування»… Швидко відновилася робота підприємств, запрацювала навіть телефонна станція!

А житлові умови кіровоградці покращували собі самі – займали квартири розстріляних євреїв. Спочатку охоплює жах. Але Іван Петренко опублікував величезний список таких самовільно зайнятих квартир – з адресами та прізвищами тих, хто туди вселився. Сам по собі цей список малоінформативний, але поки його читаєш, то починаєш розуміти: ці люди не були хронічною сволотою… Спочатку один, потім другий – не відразу, поступово. Чому б не переселитися з землянки у гарненьку квартирку з кухнею та піаніно, адже її господарі точно вже не повернуться, ти ж врятувати їх не міг, та й не твоя провина врешті-решт… Чого ж добру пропадати?

Висловимо припущення: саме тому люди старшого покоління не пам’ятають ані радісної зустрічі окупантів, ані того, як з міста в один день зникли всі євреї… Їм самим просто треба було якось жити далі. А щоб жити, працювати на окупаційну владу і спати ночами, необхідно було забути…

У матеріалі використані фотографії з книги Олександра Жосана «Кіровоград у роки окупації» та з сайту Державного архіву Кіровоградської області.
Переглядiв: 4480

ОЛЬГА СТЕПАНОВА

журналіст:ОЛЬГА СТЕПАНОВА

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

%d блогерам подобається це: