Міський портал новин Кропивницького

Цукор від старовіра

162

Масляниківка знаходиться на півдні теперішнього Кропивницького як його повноправна частина. Колись на її місці знаходилось давніше поселення. На карті з атласу Тізенгаузена (1793), де показано розміщення російської армії на початку війни 1787-1791 років, воно називалося Саренкова. З цього можна припустити, що володіння колись належало якомусь запорозькому козаку Царенку. На карті останньої третини ХІХ століття, тобто, через сто років, село значиться як «дєрєвня» Масляниковка, а в реєстрі сіл Аннинської волості 1896 року вже мало подвійну назву Масляниковка-Красноглазовка. Слід  зазначити, що за імперським адміністративним поділом населені пункти ділилися на губернські, повітові, заштатні міста, містечка і «посади», села, «дєрєвні», «сільця», хутори. За тими «дєрєвнями» явно проглядається нав’язування російської термінології. Адже за українською традицією є чітка розкладка місць розселення: місто, містечко, село, хутір – і все.

Старожила Царенка, очевидно, витіснили прибульці, яким уряд створив пільгові умови, щоб трималися Єлисаветинської фортеці. Це були старовіри, котрі накопичили у своєму середовищі неабиякі капітали, заради контролю над якими царат і «жалував прощення» недавнім релігійним «розкольникам». «Історія міст і сіл УРСР. Кіровоградська область» твердить, наприклад, що родині прийшлого купця Масленикова тоді надані Масляниковка (660 десятин) і Масляникова (312 десятин). Ясно, з кріпацькими дворами при них.

Олександр Пашутін в «Історичному нарисі м.Єлисаветграда» писав, що купець  Маслеников 1785 року за високої згоди «світлійшого» Потьомкіна побудував у передмісті цукровий завод, майже на чверть століття випередивши передову європейську інженерно-технологічну думку. Ще й подвигнув відсталу Росію до ефективних форм економічної діяльності, увівши на підприємстві найману працю. Проте, здається, автор «Нарису…» побіг дещо попереду паровоза. Цукровий буряк ще не культивувався ні в «просунутій» Західній Європі, ні, тим більше, тут. Цукор тоді робили з цукрової тростини, а всяке виробництво потребує сировини. Так от, ви можете уявити на шляхах єлисаветградського напрямку довгі верблюжі каравани з Південно-східної Азії (залізниць ще ніде в світі не існувало), або конвої кліперів, вщерть наповнених привозною сировиною з островів Карибського басейну, де тростину вирощували? Перша думка, певно, буде: навіщо переправляти здалеку сировину за тридев’ять земель в тридесяте Московське царство для переробки? Хіба не дешевше купувати готовий цукор на місці? Технологія, до того ж, була вкрай примітивна: посічену рослинну масу витримували певний час у воді, щоб цукор розчинився в ній. Далі розчин випарювали під променями тропічного сонця, і мали з кожного чану готову продукцію – жменьку солодких коричнюватих кристалів, що випадали на дно посудини. І ще на Карибах з відходів виробництва гнали ром. Чи  Масленников зайнявся таким екзотичним самогоноварінням, Пашутін скромно промовчав. І чи довго цей «завод» працював – теж невідомо. Певно недовго, бо кричуща нерентабельність процесу тут давалася взнаки. Втім, Іван Масленников мав неабиякі прибутки, якщо в 1793-му клопотався разом з колегами про заснування в Єлисаветграді купецьким коштом притулку для престарілих. Але його фінансовий успіх базувався на перепродажу товарів, і аж ніяк не на варінні цукру. Після величезної міської пожежі 10 червня 1798 року, де купець поніс збитки в 29 705 рублів, ім’я його зникає з міських документів. Бізнесмен виїхав до Кременчука.

Іван Красноглазов теж був помітною і не бідною фігурою, спромігшись у тому ж нещасливому для Єлисаветграда році закінчити будівництво Успенського собору. Григорій Потьомкін ще десятиліття тому відзначив багатія чином полковника козацького війська «за его службу во многих случаях оказанную и его отличные труды к вызову заграничных людей для поселения в губернии Екатеринославской».

А от легковажно мовлене Пашутіним слово про завод Масленникова перетворилося сьогодні в велеречивий тренд: «…Именно здесь был основан в 1785 году первый в Украине сахарный завод. Отцом сахарной промышленности, впоследствии давшей украинским землям процветание, и породившей плеяду олигархов-благотворителей, стал скромный купец родом из Чернигова, Иван Масленников. И уже этот, первый, завод, сделал своего владельца миллионером, показав перспективность подобного бизнеса: через несколько лет Масленников уже нанимал суда, дабы перевозить свою продукцию за границу – черезпорты Херсона, а потом и Одессы. Слава «сахарного короля» достигла европейского уровня, – и он стал первым в Елисаветграде обладателем титула купца первой гильдии, а затем – и дворянином».Такий романтизований місцевий варіант казки про Попелюшку – і хто такі Яхненки, Симиренки, Бродські, Терещенки, Харитоненки супроти Масленикова?! Жаль тільки, що ні в одному серйозному науковому дослідженні про розвиток цукроваріння в Україні не знайти жодної згадки про нашого «цукрового короля».

Однак, повернемося на грішну землю. Купецький прошарок Єлисаветграда і провінції, як бачимо, спочатку формували старовіри. А вже потім підтягнулися греки та євреї. Усі оті Пашутіни, Макеєви, Самокішіни, Кльонови були з громад, які тогочасна і сьогоднішня московська церква називає розкольниками. Масленикови – не виняток. Розповідати про різноманітні споріднені гонимі групи – «бігунів», «безпоповців», «липованів», «скопців», «некрасовців», «хлистів» – паперу не вистачить. Однак, про «липованів-білокриничників» варто сказати кілька слів. Відлам вірян сформувався у середні віки на території Середнього Подніпров’я. Коли ж мешканці цих дідичних земель князів Глинських, після придушення Литвою повстання Михайла Глинського, масово потягнулися за своєю елітою в еміграцію, то їхній шлях проліг у безпечніші місця литовсько-московського порубіжжя – на Стародубщину. Тоді покинули рідні терени князі Друцькі, Одинцевичі, Жижемські; панство – Козловські, Дрожджі, Хребтовичі, Іващенцевичі, Єльці, Келбовські з посполитими.

Заснували там свої поселення Зибкове, Клинці, Злинка та інші. Після високих злетів при пануванні на московському престолі Олени Глинської та її сина Івана Грозного і жорстоких переслідувань за  Петра І, вони раді були зупинитися хоч десь, аби не чіпали їх та їхню віру. А коли через двісті п’ятдесят років Російська імперія ледь послабила тиск і навіть закликала до співпраці, вони відгукнулися і вчинили черговий «ісход», навіть не усвідомлюючи того, що йшли на свої колишні терени. До земель, приписаних Єлисаветинській фортеці, принесли із Стародубщини й назви поселень Зибкове, Клинці, Злинка, Нікольське, Красний Яр та ще деякі. Однак, подальші мандри теж не забарилися. Вони зумовлені невиконанням обіцянок російським урядом – старообрядців швидко змусили відбувати повинності військових поселенців, що їм не «посміхалося». Одні, багатше купецтво, відійшли до торгової Одеси та інших міст, як Масленников, наприклад. Дрібніші почали шукати притулку в Австро-Угорщині і знайшли його на Буковині в районі села Біла Криниця  Ця людність й склала згодом так зване старовірське угрупування «білокриничників». Але багато хто залишився й біля тутешньої фортеці.

Сьогодні під омофором Московської та всієї Росії митрополії старообрядницької церкви перебуває 10 єпархій. Серед них одна в Україні, – Київська та всієї України, – яку донедавна «окормляв» архієпископ Саватій (Степан Кізка, 1942-2016, уродженець приміської Аджамки), котрий часто відвідував наше місто і помер у ньому. Він багато розповідав про історію своєї релігійної течії. Старовіри мають близько 60-ти парафій і 2 монастирі: у с. Біла Криниця та с. Куренівка (Чернівецька й Вінницька області).

Такий ось круговорот віруючих у природі, що краєм зачепив і Масляниківку.

Леонід БАГАЦЬКИЙ

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

%d блогерам подобається це: