Міський портал новин Кропивницького

Дзвони струн крізь брязкіт шабель

165

 

Художники слова не обділяли нашого «міста без імені» увагою. Ще у 1994 році вийшла книжка тоді кіровоградського поета Петра Селецького під такою назвою. Потім інший поет, Володимир Могилюк, також писав про «одноіменне місту галіфе». Як бачимо, тема перейменування давно тривожить нашу творчу інтелігенцію. І тут подумалося, чи часто взагалі Єлисаветград-Зінов’євськ-Кіровоград-Кропивницький згадувався в літературі? Пропонуюмо хронологію міста в літературному орнаменті.
1770
Під час першої Катериненської війни з Туреччиною службу в Єлисаветграді проходив дончак Омелян Пугачов. Однойменний роман В’ячеслава Шишкова вводить читача в атмосферу звоєнізованого поселення. Тут в одному із численних шинків якийсь офіцер нібито помітив разючу зовнішню схожість між майбутнім отаманом і забитим Катериною ІІ її чоловіком імператором Петром ІІІ, чим Пугачов під час повстання й скористався.
1775
Усього два десятки років тому зіп’ялася за наказом «матушки» Єлизавети фортеця, а в ній і навколо вже густо зарясніло російським військовим чиновництвом і, звідти ж, простим людом. Ліквідується «матушкою» Катериною ІІ Запорозька Січ, про що, згадуючи недобрим словом генерала Текелія та його опорну базу – Єлизаветину фортецю, пише Григорій Колісник у романі з промовистою назвою «Полин чорний, мак гіркий».
1787
Зраджене козацтво шукає можливості відновити Січ, пропонуючи свої послуги у назріваючому конфлікті між Росією і Туреччиною. Старшина Антін Головатий навіз до Єлисаветграда купу хабарів, щоб задобрити потрібних людей. Роздачу почав з вершини піраміди – найсвітлішого князя Потьомкіна – і вниз по ранжиру до її підошви. Як це йому вдалося, йдеться в романі нашого земляка Спиридона Добровольського «Очаківський розмир». Твір, власне, з того й починається. Про перебування Потьомкіна у степовому краї на сторінках роману «Фаворит» розповідає Валентин Пікуль. Белетрист повідомляє, що край цей з давніх давен обжитий і дозволяє Російській імперії пожинати плоди попередніх поколінь. Єлисаветград, здається, досяг такого розвитку, що навіть вельможний сановник не гребує проживанням тут. Але це так тільки на перший погляд, бо навколо невлаштованість, бруд, масштабні крадіжки, самодурство, і лише племінниці-малолітки, за сумісництвом коханки, Шурочка Енгельгардт і Катєнька Самойлова трохи скрашують побут всесильного дядька.
1788
Так само Леонтій Раковський у романі «Кутузов» пише, що знаний фельдмаршал, тоді ще генерал, лікуючись у шпиталі, бачив таке: «Було нестерпно нидіти в запилюженому нудному селі, яке пишно іменувалося містом Єлисаветградом, і офіцери та інші чини з нудьги різалися в карти та упадали за городянками». Ось тут посперечаємося з автором. Усе-таки це було місто, а не село, бо по селах через оранку, сівбу, жнива, волів, корів, свиней, курей руки до карт не доходили. А тут, знай, тільки й того, що грали на гроші та займалися коханням. Можна, якщо дуже хочеться, назвати таке, зовні безпроблемне існування для небагатьох, «золотим віком Єлисаветграда». Але вслід додати, що такий спосіб життя не подобався наступникові Катерини Павлу І, котрий дивився далі і глибше «матушок». Вся атрибутика «бабського століття» ним послідовно і цілеспрямовано викорчовувалася. Дійшло навіть до того, що Єлисаветград на дуже короткий час під кінець його царювання було перейменовано у Новоросійськ, і стало місто центром однойменної провінції. На щастя, не вилилося те у великий епізод художньої літератури та строгої документації, а то спробуй би тепер довести, що Єлисаветград не верблюд.
Сам реформатор, як тепер би сказали, упав жертвою порочної системи – свої діти убили. Такий ось жорстокий навіть для імператора «золотий вік».
1798
Як підтвердження сказаному про жінок, звучать віршовані рядки:
«Елисаветградские богини,
Таких, как вы, нигде на свете нет…».
Це освідчення належить двадцятирічному прапорщику Григорію Квітці, котрий топтав свого часу Єлисаветградську бруківку (якщо вона, звичайно, тоді була). Однак, залишимо на совісті кожного його особисті уподобання. Тим більше, коли людина молода, романтично налаштована, і котрій ще належить, змужнівши і порозумнішавши, стати Квіткою-Основ’яненком.
1824
А ось Тарас Шевченко ще хлопчаком з батьком відвідав один із чотирьох єлисаветградських ярмарків. Найвірогідніше, – осінній Семенівський, бо привезли на продаж яблука. Подія закарбувалася у пам’яті малого чумака та й відтворилася через кілька десятиліть у повісті «Наймичка». Саме, в повісті, а не в однойменній поемі.
1826
Згадується наше місто у повісті «Чернігівського полку поручик» Фоки Бурлачука. Читач знайомиться із яскравим життям земляка Івана Сухинова. Маючи погляди, що відрізнялися від декабристсько-масонських, він, член «Товариства об’єднаних слов’ян», не вагаючись підтримав виступ декабристів проти ненависного імперського режиму та аракчеєвщини. Не скорившись і в засланні, достойний нащадок козацького роду наклав головою. Отже не все влаштовувало багатьох в тодішньому суспільстві, як бідних, так і заможних, хоча той період заднім числом і намагаються сьогоднішні апологети царизму і «старшого брата» видати за рай земний.
1845-1853
У той глухий, замерзлий час, коли Єлисаветград став центром військових поселень, тут відбував службу Афанасій Фет. Ця, за визначенням поета, Камчатка, накладала свій відбиток на кожному, хто зачіпався тут. Хіба що осяяло на мить повсякденну рутину згадане у споминах поета змушене і випадкове відвідання Ференцом Лістом цього ведмежого закутка. Але будемо чесними, що й мемуарист дістався сюди з уже сформованими комплексами. Увесь перебіг стосунків Афанасія Афанасійовича із місцевим середовищем детально зображний ним у високохудожній прозі спогадів. Отож читаймо «Ранние годы моей жизни». Дай Бог помилитися, але здається, що епоха Миколи І, крім тих споминів, більше не дала літературних фантазій на фоні Єлисаветграда. Певно, не кращі часи панували тоді там.
1879
Юрій Трифонов. «Нетерпение». На залізничному вокзалі міста затримано бойовика-терориста, члена «Народної волі», уродженця Єлисаветграда Григорія Гольденберга. Арештований не витримав психологічного екстриму і дав важливі показання про таємну організацію. У романі зі знанням справи подаються організаційні ази, характер, психологія ідейного тероризму, яким наповнилися тодішній, а за ним і сучасний світ. Як бачимо, Росія і її «народ-богоносець» вже тоді стали колискою і повивальною бабкою масового насильства і терору, що теж не є високими чеснотами людства, але найнеобхіднішою атрибутикою російської присутності.
1883-1903
Надійшла ера місцевих велетнів красного слова Марка Кропивницького, родини Тобілевичів, Володимира Винниченка, Євгена Маланюка. Будь-яка згадка у п’єсах Карпенка-Карого або Кропивницького про повітове місто – то згадка про Єлисаветград, оскільки майже всі характери, події, конфлікти виписані на місцевому матеріалі. Баба Риндичка, багатій Калитка, копач Бонавентура жили і дихали повітрям Єлисаветградщини, вірили у свою «заступницю». Або візьмемо листування між Євгеном Маланюком та корінним єлисаветградцем, автором книги «Харків-Харків…» Олександром Семененком. Чи можна сказати, що всі люди цієї обширної галереї щасливі? Кожен по-своєму у певні миті – так. Але загалом це глибоко нещасні люди. Винниченків Хведько-халамидник теж народився і ріс під благословенною тінню. А чим все скінчилося?
1917
Яким був Єлисаветград на початку минулого століття, видно з кількох влучних епітетів Юрія Олеші в книзі «Ни дня без строчки». І скільки не нагадували б краєзнавці про відвідини берегів Інгулу Пушкіним, Лістом, чотирма російськими імператорами, навіть Молотовим і Рібентропом, рядки: «Я ничего не могу рассказать об этом городе такого, что дало бы ему какую-то весомую характеристику… Пел петух, белели и желтели подсолнечники – вот и все мое восприятие города, где я родился» – безповоротно переконують, що мова не про Париж, Рим, Венецію, чи комфортабельний Баден-Баден, зрештою.
1919-1922
Цікаві колізії з’являються, коли в літературному творі переплавляються особисті спостереження автора з його фантазіями. Так от, реальний Ілля Еренбург, як свідчать його автобіографічні записки «Люди, годы, жизнь», ніколи не появлявся під єлисаветградським сонцем сам, чи з кимось разом. Його досить невмотивовані переміщення по тилах і фронтах, так званої, громадянської війни обминали наш край. А може вони не такі вже й невмотивовані, і «Люди, годы, жизнь», – теж літературний художній твір – чомусь свідомо замовчує певні моменти, тоді, як «Хуліо Хуреніто», навпаки, доводить співучасть у подіях?
Такі ж запитання породжує роман Юрія Липи «Рубан». Соковито-випуклий літопис повстанського загону зачіпається за знайомі нам з дитинства силуети. Ось залізничний вокзал, де висаджуються прибульці – гамір, стрілянина, гармошка. Гурт молодців спускається вниз у центр. Бачимо, як люди проминають парафіяльне училище, двірцево-кавалерійський комплекс, театр, виходять на Двірцеву. Позаду залишаються міський бульвар, собор, міст через Інгул. Куди вони прямують, добро чи зло затіяли?
Усе ясно – підходять до в’язниці під мурами фортеці, і через хвилю наростає радісний гук звільнених. А ось колоритний мітинг біля Лелеківської церкви, сьогодні неіснуючої. Фотографічно точна деталь в описі, правдивий факт у подієвих моментах переконують, що автор – очевидець описаного. Але – стоп! Земляна фортеця ніколи не мала кам’яних мурів. Виходить, що в книзі – або випадкова обмовка, або автор не бував у нашому місті. Можливо, Юрій Липа скористався розповідями Юрія Горліса-Горського, котрий відчув суєтність людського життя саме в Елисаветграді-Зінов’євську і з яким Липа був близько знайомий.
До речі, Горліс-Горський і сам у 30-ті роки створив динамічно-експресивний автобіографічний роман «Холодний Яр», де багато сторінок присвятив своєму вимушеному перебуванню у Єлисаветградській ЧК та втечі звідти. Звісно, там можна вичитати побіжний портрет міста. Пейзаж, коли герой тікав через городи, садки, паркани, дерезу, собачі ікла, щоб упасти в якийсь погріб (орієнтовно, на Кущівці), дуже схожий на відтворений Ю.Олешею, хоча ці автори, безумовно, не знали про існування один одного.
Загалом початок двадцятих років минулого століття дав теми і сюжети для стількох художніх описів нашого міста, яких вистачило б на ціле століття. У цьому переліку виділяється Сосюрина «Третя рота». Володимр Миколайович – тоді був тільки на підході до великої літератури, чи, може, вже й надрукував кілька віршів – лікувався у Єлисаветграді від тифу та проходив реабілітацію. Зліг у лазарет жовтоблакитним, а звівся на ноги червоним.
Про ад’ютанта отамана Костя Блакитного, уродженця Лелеківських хуторів та його розповіді про малу батьківщину із симпатією пише Юрій Степовий. Хто цікавиться подробицями, рекомендуємо його художньо-документальну книгу спогадів «В Херсонських степах». Хутори – Піски, Бесарабія, Матня, Крем’янече, Руський Край, Маніжжя, Димурівка – і сьогодні на слуху в куди старішій за Кіровоград Лелеківці, що нині входить у межі міста.
Класик української радянської літератури Юрій Яновський присвятив рідним вулицям і завулкам цілу повість під промовистою назвою «Байгород», де повідав про захоплення міста ворогуючими політичними силами, зокрема Марією Нікіфоровою. Дух епохи напрочуд переконливо переданий майстром слова і, думається, найкраще, порівняно з Еренбургом і Липою, відповідає дійсному статусу Єлисаветграда. Адже закарбувався у дитячу ще свідомість, не зіпсовану сторонніми впливами. Бо скажіть, будь-ласка, хіба можна з довірою ставитися до художньо досконалої трилогії «Ходіння по муках» Олексія Толстого, де той на повному серйозі твердить, ніби саме у Єлисаветграді отаман Григор’єв нічим не займався, крім, як варив гуталін? Але так треба було – недарма ж більшовики величали пана письменника «червоним графом». Це все теж про дуже «щасливий» Єлисаветград.
1924-1934
Так званий «зінов’євський етап» хроніки міста опосередковано знайшов відбиток у драматургії Миколи Куліша. Певно ж, когось із персонажів тодішній редактор місцевої газети «Червоний шлях» точно списав з мешканців міста. Бо ще й зараз тут є такі, хто не своїм гласом, не соромлячись, горлає, що краще бути згвалтованою, ніж зукраїнізованою.
Порівняно недавно стало відомо про тутешнього уродженця Павла Гельбаха, письменника, журналіста, публіциста радянського гарту, котрий щемно згадує Зінов’євськ свого дитинства у книгах «Сын чекиста», «Ехали дрожки…» та «Напрасно прожитые годы?..».
1941-1943
Початковий період війни зі згадкою Кіровограда побіжно відбився у «Зеленій Брамі» Євгена Долматовського. Про боротьбу юних і не дуже юних підпільників проти окупаційного німецького режиму розповів Леонід Тендюк у творі «Відгомін Чорного лісу». Дуже сильно і щиро освітив надлюдські зусилля простих воїнів у Кіровоградській наступальній операції Василь Биков. «Мертвым не больно» – це енциклопедія окопного життя. Поза книгою вчорашній солдат розповідав:
«…Усякі пригоди були дорогою. Начальник штабу полку завів нас не туди, куди треба. Зупинилися, почали роззиратися. А спробуй це зробити вночі в степу, де нічого не видно, а тільки чути шелест незібраних кукурудзи і соняшнику на вітрі. Раптом на «Вілісі» наздоганяє генерал. Не знаю хто, може командир дивізії, зірвав з начштабу погони і давай його бити. А доки йшла екзекуція, ми трохи подрімали на снігу. Потім знову пішли.
…Під ранок вийшли до села під горою, виявилося, це Велика Северинка – село, яке стало страшним знаком в моїй долі. Там біля крайніх хат, якісь ями, з яких, мабуть, влітку брали пісок і мій взвод відразу в них влаштувався. Як розвидніло, побачили вдалині будівлі і труби великого міста – Кіровограда. Але, звичайно, угледіли нас і німці. Нам стріляти далеко, а німці з важких мінометів почали шпурляти по селу, не даючи нікому висунутися в поле.
…Перед наступом підкинули нам невелике поповнення з тилових підрозділів. У нашу роту дали ручний кулемет і прислали батальйонного писаря з автоматом без патронів. Кулемета ніхто брати не хоче. Одні – із Середньої Азії – не розуміють команд, інші відмовляються, кажуть: я не служив і не знаю, яким боком він стріляє. Але не кидати ж кулемет, то й віддав його якомусь міцному дядькові, щоб ніс.
…Один снаряд розірвався попереду, мене сильно ударило в живіт – в лихоманці здалося, що я піймав ще й осколок. Осколок у живіт – це дуже погано. Хоча спершу біль несильний, такі поранені довго не живуть. Я вже набачився таких. Інструктор мене перев’язав і залишив на дорозі. Біля копиць гримів бій, туди пішли танки, і мій санінструктор був там потрібний. Адже в нашій армії існував наказ, що забороняв бійцям покидати поле бою для супроводу поранених. До речі, він там і загинув. Там же загинув і командир роти Миргород, і багато хто ще. Копиці яскраво палахкотіли вночі, і я побачив віз, що наближався з пораненими. Мене теж посадовили на нього. Через якийсь час ми спустилися з пагорба, попереду лежало велике село з церквою. Там дівчина-санінструктор у когось з’ясувала, де санчастина, куди везти поранених. Далі було те, що я описав у повісті «Мертвим не боляче».
Те село – Лелеківка.
1976
Згадує серйозну всебічну військову підготовку у підрозділі спецпризначення Кіровоградського гарнізону творець бестселера «Акваріум» Віктор Суворов (Володимир Різун).
2000
Ну, а назва «Парад химер в Кіровограді» талановитого Валерія Гончаренка говорить сама за себе.
Однак за період 1754-2017 найбільше дізнаємося про місто над Інгулом з десятитомника «Господні зерна» лауреата Шевченківської премії земляка Григорія Гусейнова. Ця одна робота дає більше краєзнавцю та звичайній людині, ніж усі інші вище згадані.
Леонід БАГАЦЬКИЙ

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

%d блогерам подобається це: