Міський портал новин Кропивницького

Хто ж «народив» Маленький Париж?

126
 

Проросійські кола в колишньому Кіровограді, отримавши по носі на власному референдумі, що вони організували в 2000 році в підтримку ідеї повернення місту імені російської цариці Єлизавети, загарбаної та покріпаченої землі центральної України не заспокоїлись. З вуст парочки краєзнавців колись зійшла байка про те нібито за часів російської колонізації місто було до того гарним, що його назвали маленьким Парижем. Потім красивий вислів підхопили інші. Замислилась ретро-романтика минулих часів. Зачаровувати почали не козацькими подвигами та звитягами, чарівним містом збудованим на загарбаних землях колонізаторами, що нібито принесли разом з кріпацтвом і неволею… «паризьку і світову цивілізацію». Все цю туфту, вибачте за різкість у визначеннях, почали щоденно вдовбувати у свідомість городян. Навіть почали цю байку розповідати дітям у школі. Прибігає одного разу на роботу мій колега, вмикає комп’ютер і починає в мережі шукати правду про те хто обізвав місто малим Парижем. На початку другої доби він знітився здався і почали ми шукати цей Париж удвох. Було важко, бо того мало, що ніколи не був Лютецією немає ні на якій мапі.
З мережі Інтернет було цікаво дізнатися, що так небезпідставно за певну красу називали в різні часи Одесу, Чернівці, Бердичів і ще майже добрий десяток міст України. А от «єлізаветрадський Париж» знайшовся лише на третю добу у вигадках одного з колишніх кіровоградців. Він потім навіть книжечку з такою назвою на потіху собі подібним зробив. Але та писанина датована XXI сторіччям не може з історичної точки зору вважатися першоджерелом чи базою для справжніх історичних наукових гіпотез. Коли він послався на лист всім відомого письменника Добролюбова, то всі місцеві краєзнавці, хто дуже засумнівався в тому, Добролюбов міг таке написати у листі до своєї сестри, перекопали все його листування. На жаль, для співців «російської старовини» в Україні, вони знайшли правду, що насправді то… брехня. Лист знайшовся датований 1851 роком, але ні слова про Париж в центральній Україні. Переїзд з Італії в Одесу, а далі через Єлисаветград до Харкова було стрімким. Заїхав Добролюбов до доброго знайомого генерала Новікова, а його не було дома. Коли повинен був знайомий повернутися додому не було відомо, а місто мало, мабуть, такий вигляд, що зупинятися в ньому на кілька днів не приваблювало. А значить то був зовсім не Париж…


Думаючи про Париж, починаєш аналізувати деякі параметри його буття, та порівнювати з Єлисаветградом. Станом навіть на 1917 рік, в місті не було жодного монументального пам’ятника, жодної картинної галереї, та і про вежу теж всім все відомо. Ейфелеву вежу, мабуть, замість Єлисаветграда за чиїмось злим умислом збудували саме в Парижі. На час приїзду Добролюбова до міста, в його центрі були дерев’яні будинки під солом’яними стріхами… Це призводило до частих пожеж та вигоряння значної частини міста. Всі пристойні міські будинки в два-три поверхи в Єлисаветграді побудували вже після візиту Добролюбова, мабуть, йому нічого не повідомивши, наприкінці минулого століття. Про убогість місцевої архітектури того часу свідчить і головний архітектор міста Андрій Достоєвський, молодший брат всім відомого великого Федора Достоєвського.
Вклад у розвіювання цих міфів доклали кіровоградські краєзнавці Юрій Матівос, Сергій Шевченко та ряд інших. Вони зробили ряд переконливих публікацій, з посиланням на конкретні документи та факти. Але слід визнати, що на сторінках місцевих газет та на екрані кіровоградських телеканалів йдуть перманентні бої проти українофобів з п’ятої колони, що верзуть свої вигадки ,та яких смикають за мотузки ляльковики з «Руського блока» та інших подібних організацій. Ці добродії, з дипломами російських філологів звуть себе істориками та з захопленням пишуть про руйнування Січі вояками з місцевого гарнізону. І все це діється в наш час в незалежній Україні…
А тим часом широко розгорнутий галас навколо прямих та умовних єлисаветградців – Пашутіна, Кутузова, Раєвського та Тарковського. Замислено майже кожного відзначити персональним пам’ятником. Створені фонди, обдираються на ці цілі місцеві підприємці, під їх заходи здаються кращі зали та робиться широкий та надокучливий PR. Тим часом випилюються дерева і нищаться пам’ятки архітектури «малопаризької доби», до речі на багатьох з яких були шестикутні зірки не французького, не українського і не російського походження. Це до того, що місто було заселене не французами, і не українцями, а понад 40% його населення, домінуючи в національній складовій складали євреї. Сліди цього ще залишилися в архітектурі. Але то був і не Єрусалим. Приємний шарм та привабливість до міста прийшли, але після 1870-80 року. Крім євреїв в місті було багато поляків, росіян, німців, молдован, греків і звичайно українців. Нічого французького ні в культурі, ні архітектурі, ні в іншому, але місто дало світові багато свого і великого: український театр, всесвітньовідомих митців, політиків, вчених.
Особисто я про маленький Париж в колишньому Єлисаветграді почув вперше в 1979 році в стінах Університету марксизму-ленінізму з вуст викладача краєзнавства Валентини Пузенко. Виходить, що той «історичний термін» міг хтось вперше виголосити в тому році, чи двома-трьома роками раніше. Привід оголошувати таку термінологію був чисто імперський, і звичайна річ, завуальований, розповідати місцевій затюканій громаді про романтичні часи. Змалювати романтику гусарів та дам, карет, чорних тюльпанів та білих акацій. Про чорні тюльпани розповідали, ще в 70-х роках минулого століття. А от про назву маленький Париж через те, що в місті посадили акації, як колись в Парижі почув свіжу версію вже від ще одного відомого апологета маленького Парижа Вадима Смотренка в 2017 році. Склалося враження, що перебудова виправдання брехні відбувається по ходу постійно, бо покроково відбувається спростування інших брехливих версій. Згаданий Вадим Смотренко, до речі філолог за фахом, і вніс цей термін у вуха Віктора Петракова, який майже двадцять п’ять років української незалежності приїздив до нас в гості з Москви та ялозив цю малопаризьку версію.
Але були в Російській імперії й справжні Парижі: один на Уралі, то село, де навіть копію Ейфелевої вежі збудували, а другий на Одещині в Україні. Другий Париж за радянських часів, у стилі епохи перейменували в Червоний Кут, в який потрапила Україна після 1917 року.
То чи є шкода з того романтизованого оспівування минувшини? Здавалося, що ні, бо хтось скаже, що то просто «виховання» місцевого патріотизму. І все було б саме так, якби від того не тхнуло «руськім духом». А далі вимальовуються контури «руського міра» з проблемами двомовності, пропаганди «високої», але чужої, і по суті ворожої завуальовано ординської культури. А від неї до Парижа вже як до Києва рачки. А бути маленьким Парижем дуже заманливо, красиво і вишукано, але з деякими «підводними рифами» все одно Моксель виходить…

АНАТОЛІЙ АВДЄЄВ

http://tribuna.kr.ua/suspilstvo/khto-zh-narodyv-malenkyi-paryzh.html

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

%d блогерам подобається це: