Міський портал новин Кропивницького

Білі плями на «Червоній зірці»-4

187

 

Своєрідною «білою плямою» на тлі «Червоної зірки» був його директорат і керівна ланка. Розглянемо фрагментарно тільки радянський час, бо дореволюційне керівництво добре досліджене в роботі Павла Босого «Томас Пірс Ельворті».
При соціалізмі і при новітньому капіталізмі підприємство очолювали: Добровольський Іван Антонович (1920-22), Заривайко Прокіп Авдійович (1922-27), Полупанов Андрій Васильович (1927-33), Вакульов Василь Іванович (1934), Бірюков Михайло Йосипович (1935-37), Шинкаревич Микола Никанорович (1937-41, 1944-47), Меркулов Олександр Матвійович (1947-53), Крючков Яким Петрович (1953-64), Курзов Платон Костянтинович (1964-68), Курцев Костянтин Сергійович (1968-74), Карленко Валентин Іванович (1974-83), Желтобрюх Віктор Миколайович (1983-88), Гутник Василь Миколайович (1988-94), Саінсус Олександр Дмитрович (1995-2008). Про кожного з них можна багато розповідати, однак обійдемось короткими замальовками декого з них.
Від З березня 1922 року завод управлявся вже не колегіально, як акціонерне товариство, а призначеним новою владою директором Прокопом Авдійовичем Заривайком, головним інженером при якому був син ельвортівського головного бухгалтера Християн Юлійович Ганзен. З 1 квітня 1922 року підприємство офіційно іменується Третім сільськогосподарсько-машинобудівним заводом Укртрестсільмашу, а з 17 листопада цього ж року за рішенням Єлисаветградської повітової Ради стає звичною «Червоною Зіркою». Пост директора Заривайко займав до 1927 року, поки його, нагородивши орденом Трудового Червоного Прапора, не висунули на посаду голови правління Укртрестсільмашу. НЕП не був надто суворим до заводських кадрів. А от головним інженером невдовзі замість Ганзена став Армін Лен, котрому не поталанило. Він упав жертвою процесу «Промпартії» в 1931 році при сталінському «закручуванні гайок».
Потім в 1927-33 роках на чолі «ЧЗ» появився матрос Полупанов, який відмітився під Єлисаветградом у так звану громадянську війну. Той самий Андрій Васильович Полупанов, що, втікши, здав білочехам більшовицький бронепоїзд (БП). До речі, залізничний монстр збудований у Києві 1915 року і названий «Хунхуз». У 1917-му потрапив на ремонт у київські залізничні майстерні, звідки його й «реквізував» матрос-анархіст Полупанов з компанією. Переназвали на «Полупановці». В Одесі приєднали бронемотовагон «Заамурець» з автономною тягою і спорідненим екіпажем. Аж тоді появився «Свобода або смерть». Білочехи перейменували захоплений бронепоїзд на «Орлик». Потім БП експлуатували біляки, аж поки «Орлик» не «урвав кігті» до Маньчжурії, де після 1931 року й закінчив свій земний шлях в дбайливих японських руках.
Досить показовою була постать пізнішого директора Михайла Йосиповича Бірюкова (українець, освіта початкова, народився 1898 року в Єлисаветі). У 1906 залишився без батька з матір’ю і сестрою. Працював з 11 літ. З 14 у Ельворті. Воює проти Григор’єва (двічі поранений), з білополяками. З 1918 один з організаторів місцевого комсомолу, тоді ж вступає в РКП(б). 1922-1924 навчається в Комуністичному університеті ім. Артема. Працює на керівних посадах: головою заводського комітету профспілки, головою райкому профспілки металістів. 1927-го від республіканського з’їзду металістів потрапляє в члени ВЦК, де працював по 1928 року. Далі став головою міської ради Зінов’євська до 1931 року. Потім на з’їзді Рад обраний членом ВУЦВК, працював у Раднаркомі України. Наприкінці 1931 за постановою ЦК КП(б)У направлений директором заводу с/г машин «1 Травня» у Бердянську для підняття виробництва. Премійований 1934 року наркомом Орджонікідзе автомашиною ГАЗ-АА-1. Заочно навчався в промисловій академії (після реорганізації – заочний інститут господарювання). Словом, з усіх боків – цілком радянська людина. Керував «ЧЗ» з 1935 до арешту 9.08.1937. Звинувачений у приписках, фінансових і кадрових зловживаннях, у зриві стахановського руху. Розстріляний 9.12.1937. Дружина Тетяна Дем’янівна (1908 р.н., уродженка Єлисаветграда, українка, освіта середня технічна, нормувальниця тарної фабрики) заарештована 22.07.1938. 9.01.1939 справу припинено. Дружина добивалася звільнення арештованого, але то був глас волаючого в пустелі.
У війну 1941 року найбільше кіровоградське підприємство входило з директором Миколою Никаноровичем Шинкаревичем. Це на його плечі та плечі головного інженера І.М.Єськова впала відповідальність за евакуацію заводу в тил, воєнне виробництво на чужині та відбудову «Червоної зірки» після вигнання фашистів з Кіровограда. Взявся директор у важкі роки розрухи навіть за прокат власними силами скла для вибитих цехових вікон. Мешкав в особняку з великим садом по вулиці Шевченка на місці теперішніх «Смачних страв» навпроти Стоматологічної поліклініки.
При Олександру Меркулову почалася в 1949 році забудова Некрасівки для поселення робітників «Червоної зірки». Цей директор відзначався крутим норовом і вимогливістю, що, певно, й сприяло його кар’єрі з переводом в директори «Ростсільмашу».
Найвідоміший серед директорів Яким Петрович Крючков. Даємо коротку життєву канву. Народився 1903 року в Бердянську. Трудитись почав з 12-річного віку. Як з ним «обійшлися» революція і так звана громадянська війна – невідомо. У 1929 році влаштувався у Зінов’євську слюсарем на «Червоній зірці». З 1938 – член партії. Послужний список воєнного часу залишився поза інформативним полем. У 1945-му обраний секретарем парткому, через кілька років ступив у кабінет головного інженера, а у 1954 році призначений директором заводу. Відразу ж у 1955-му взявся випустити для цілини 14000 сівалок.
На заводі він був цар і бог, котрий відпускав робочих на футбольні матчі з другої зміни. До того ж відривав від верстата тих, які стояли в черзі на квартиру для спорудження тих самих квартир. У 1956 відкрилася забудова Сінної площі, у 1957-58 роки «Червона зірка» власними силами, на зекономленому металі та деревині, на тодішній околиці (район Колгоспного ринку) будує для себе житло. То був період так званих раднаргоспів, коли підприємствам дозволено самостійно розпоряджатися коштами. На самому “верху» Крючкову зауважили, що не варто бути занадто ініціативним. А потім ще один парадокс! У травні 1959 року «Червона зірка» пишалася у місцевій “Кіровоградській правді” введенням механізації та автоматизації технологічних процесів, але 10 липня у головній газеті країни «Правді» від того благополуччя каменя на камені не лишилося під критикою про масовий виробничий брак. Стаття, автоматично, як велося в соціалістичні часи, з’явилася в перекладі у «Кіровоградці» з відповідним розносом для директора Крючкова і головного інженера Барильченка. Місцеву газету теж по голові не погладили.
Упродовж січня-лютого 1963 трапився ще й поділ обласних і районних адміністрацій на сільські та промислові. Себто, з’явилося два обкоми партії, два облвиконкоми і т.д. по ранжиру. Реформація спричинила розлад – флагман «Червона зірка» не знав кому підлягати і дав рекордний відсоток браку. У такому ракурсі стаття «Для вас, трудівники села» директора «ЧЗ» Якима Крючкова, опублікована 27 січня, через півмісяця звучала, як знущання.
Очолював «ЧЗ» аж до смерті 24 квітня 1964 року. Очевидці кажуть, що ховали Крючкова майже зі сталінськими почестями. Півміста йшло у траурній процесії.
Новим «батьком» заводу став директор ПКТІ Платон Курзов. Ця молодша заводська поросль, позакінчувавши технічні виші (Курзов – ХПІ), звисока ставилася до своїх попередників, за плечами котрих малися сяка-така випадкова освіта. Платон же Костянтинович був наскрізь інженером. Навіть у побуті виявився фанатом моделювання, вів гурток в Палаці піонерів, у досить зрілому віці став майстром з авіамодельного спорту.
Костянтин Курцев присланий з «Бєлінськсільмашу». Помер порівняно молодим
Послідовно головний конструктор, головний інженер і директор агрегатного заводу Валентин Карленко потім став директором на «Червоній зірці».
Віктор Жовтобрюх слід в слід повторив шлях Карленка. «ЧЗ»-кар’єра закінчилася стрибком у керівники Державного виробничого об’єднання «Посівмаш». У нові суспільні відносини ступив удало – з виходом на пенсію створив власне підприємство «Вісь», де випускав інвентар для бджільництва і причепи для легковиків, оскільки сам є завзятим бджолярем та автолюбителем.
Директор Василь Гутник, уродженець Донбасу, – перший обраний голосуванням на цю посаду – перебрав її у час розвалу радянської економіки. Тоді стало модним обирати керівництво. При новому «рульовому» у величезних, але порожніх новозбудованих корпусах «ЧЗ» виник намір розмістити цехи КрАЗу. Появилися перші верстати з числовим програмним управлінням (ЧПУ). Але становище на заводі не покращувалося – зарплати затримувалися, скоротився до 2-3 днів робочий тиждень, практикувалися тривалі безоплатні відпустки робітників. Моментами траплялися сплески виробничої активності, та не на довго.
Писав Гутник вірші. Редагував їх поет Валерій Гончаренко, видавав редактор «Вечірньої газети» Володимир Вакулич.
Потім біля керма заводу став Олександр Саінсус. А Василь Гутник, уже знаходячись на вільних хлібах, здійснив суїцид. Увесь Кіровоград губився у здогадах, шукав і не знаходив причину…
Наступник Гутника Саінсус, правомірно чи ні, ставить собі у заслугу, що заводське устаткування у лихі часи економічної кризи не вирізано на брухт. Чому так кажемо? А тому, що ще в 1993 році прем’єр-міністр Кучма при відвідинах «Червоної зірки» відзначив украй застарілий технічний парк заводу. Отже, «антикваріату» все-таки позбулися, але на вигідніших для переоснащення умовах. Та найкраще про всі підводні течії в океані під назвою «Червоної зірки» розповіли б самі директори. Якби побачили в цьому велику потребу.
Леонід БАГАЦЬКИЙ

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

%d блогерам подобається це: