Міський портал новин Кропивницького

Тінь Пашутіна

331

 

Зараз активно дискутується час виникнення міста Кропивницького. І на перший погляд найавторитетнішим виглядає колишній міський голова Єлисаветграда Олександр Пашутін. Але, як здається, полеміка виїденого яйця не варта. Чому? А тому, що все об’єктивне в нього всуціль замінюється суб’єктивним – кожному хочеться примазатися до невпинного плину часу і не загубитися в історії. Тобто, відмітитись, однаково на чому, «Тут був Вася».
Не обійшло подібне бажання колись і Олександра Миколайовича Пашутіна, котрому на схилі віку захотілося побути літописцем епохи. От і з’явився в 1897 році «Исторический очерк г. Елисаветграда», допущений цензурою до друку. Уже згадка про той дозвільний орган диктує певне упередження, чи не так? Не вияснятимем, хто працював над нарисом – сам заявник чи хтось із підручних. Бо ходять же невиразні натяки, ніби міг прикластися до книги, приміром, Володимир Ястребов, Олександр Тарковський або хтось інший.
І ось тут варто, щоб повніше зрозуміти хід думок Пашутіна при написанні, придивитися до його особистості, життєвих інтересів, уподобань, рис характеру тощо. Ще й критично осмислити потребу Пашутіна взятися за явно непритаманну йому роботу. Та на цьому поприщі маємо вкрай мало гідних даних. Однак це нітрохи не заважає декому посилатися на творіння Олександра Миколайовича, як на беззаперечний аргумент у будь-якій дискусії щодо походження нашого міста. А й справді, що ми знаємо про цю людину, крім того, що походив з потомственних купців, обіймав двадцять сім років посаду міського голови, помер, трохи не досягши 60 років. Статтю ж про нього з Вікіпедії можна припасувати до будь-кого з інших міських голів, помінявши тільки прізвище. А от «Очерк…» – зовсім інша річ, хоча й він ставить більше запитань, ніж дає відповідей на них.
Що ж, перейдемо до історичного твору. Уже в першому реченні почулися сумнівні тези для читачів: «Основанием города Елисаветграда послужила крепость св. Елисаветы, которая вследствие именнаго указа Императрицы Елисаветы Петровны, от 11 января 1752 года, была с торжеством заложена генералом Глебовым, по причине разных обстоятельств тому препятствовавших, лишь 18 июня 1754 г., когда и приступлено было к ея постройке».
Це як? Фортеця вже в начальний період стала основою міста, на якій і навколо якої воно формувалося? Та ні, вона трохи не два століття тулилася на околиці, лякаючи люд моторошною тишею. Хіба що міські кози блукали на валах та зрідка околишні діти запускали повітряних зміїв (читай «Хведько-халамидник» земляка Володимира Винниченка). Аж у другій половині ХХ столітті пустка біля кріпості почала забудовуватись. Отже, тільки ті кози і врятували цитадель від долі повного запустіння, що спіткало її сестру-близнючку фортецю св. Анни під Ростовом-на-Дону.
А що то за причини, що два роки заважали закладці об’єкту? Дочасно розікрали виділені на спорудження кошти? Місцеве населення вчинило спротив? Чи, може, совість заговорила у передчутті грабіжницького гріха? Проте, останнє питання явно надумане, бо й сьогоднішній московський вождь Путін, як і тоді, на всі сто експлуатує постулат з доробку вождя Шікльгрубера «Солдати, я звільняю вас від химери, що називається совістю».
Йдемо за текстом далі. «Крепость св. Елисаветы была построена в дикой степи вблизи границы зимовников запорожских, на правом, нагорном берегу реки Ингула. Она предназначалась для защиты этого края от набегов татар и запорожцев, который под названием Новой Сербии начал в то время заселяться сербами, оставившими свое отечество под предводительством полковника Хорвата, по не удовольствиям на австрийское правительство за притеснение их веры и нарушение их прав».
Тут уже наявне не просто замовчування, а пряма брехня про «дикую степь» і «границу зимовников запорожских». По-перше, степи тут були досить густо заселені, бо, як каже дослідник Володимир Кабузан, указом імператриці Єлисавети звідти вигнано 11 тисяч українських господарств, щоб дати простір для Нової Сербії з приведеною полковником Іваном Хорватом парою тисяч переселенців. Ось коли процвітаючий край здичавів. Адже, 11 тис. господарств опиралися, як мінімум, на 40 тисяч мешканців з їх робочими руками. А це в кілька десятків разів більше, ніж прибуло сербів, зовсім неохочих до фізичної праці.
По-друге, про які кордони запорозькі йде мова, якщо фортецю побудували посередині найбільшої на Запорожжі Буго-Гардівської паланки? І кого вона захищала від запорожців на відібраних у них же землях? Знаємо також, як тихесенько відсидівся російський гарнізон за валами при татарському наїзді 1769 року. Історик Дмитро Багалій в роботі «Заселення Південної України» прямо каже, що фортеця за всю історію так і не виконала своєї головної функції
А от сама фортеця св. Єлисавети швидко стала кублом спецслужб різних країн. Сюди під благовидними приводами наїжджали шпигуни з Польщі, Пруссії, Австро-Угорщини, Кримського ханства, Туреччини, Персії, Молдавії. Ну й, само собою, із Січі. Відповідно, і Московщина звідси направляла вивідувачів «у гості» до країн, що її цікавили. А цікавив її увесь світ включно з далекою-далекою Америкою. Згадаймо Аляску, Каліфорнію, Гавайї і Миколу Рєзанова, дотичного до них, котрий пройшов вишкіл у нашому чуді фортифікації.
Дослідниці Світлана Абросимова і Ольга Чумак в статті «До історії Нової Сербії (Документи з архіву канцелярії Новосербського корпусу)» подали цікавий давній документ якраз про лицарів плаща і кинджала усіх мастей, які дотикалися до нашого краю:
«ОБЩЕСТВЕННОЙ КОНСИЛИУМЪ
О секретном деле По указу его императорского величества собранныя в главную канцелярию Новосербского корпуса штап и присудствующия во оном в должности ассесоров обер афицеры, слушав полученные крепости святыя Елисаветы из гарнизонной канцелярии и той крепости от коменданта господина брегадира Муравьева промемории и при них приложенеи, коими знать дано: первою от 25 минувшаго маия, что в крепости святыя Елисаветы по показанию прибывшаго туда из заграницы православнаго человека известно следущее:
(1) в бытность ево с своиственником в местечке Балте (то есть Палеево озеро) для своих нужд имел случаи быть подле состоящего в том местечке казенного дому, слышел от сидящих в том яничар и протчих турок разговор, что крымской хан из области своеи от города Кинбурга чрез лиман переехал к городу Очакову с немалым воиском, а имеет намерение лагирем стать на очаковской степи близ Днестра у села Копанок, а оттоль с тем воиском учинить чунбул (то есть грабежное нападение);
(2)…». Далі наводяться 25 пунктів з переліком розвідданих та заходів щодо нейтралізації виявлених небезпек.
Хто тільки не товкся тоді навколо кріпості. Тут тобі і купці грецького, вірменського, єврейського та московського походження, і українські козаки, і звичайні посполиті, захоплені виром подій, і визволені з полону бранці. Не виключено, що й міжнародний шпигун Григорій Орлик, таємно відвідуючи Україну під вигаданим іменем, побував тут
також. Деякі його псевдоніми в таємних місіях: капітан шведської гвардії Густав Бартель, капітан швейцарської гвардії Хаг, лікар-француз Ля Мот, Конорієр, Ернест Брамляк. Навіть науковці, котрі під виглядом вчених студій збирали інформацію. Хіба що тільки професор Йоганн-Антон Гільденштедт, людина високоморальна, не спокусився на таємну роботу. Але і його добросовісний опис подорожі Приінгуллям для умілих «експертів» ставав надзвичайно цінною знахідкою.
Документ датований – 1762, червня 6. Є посилання на «его императорское величество». Отже, це Петро ІІІ «напряг» колонізаторів і вони рвали на бігу підметки, виконуючи наказ. Тож, трохи про вінценосця. Імператор сів на трон 5 січня 1762 року, а 6 липня його вже «зсадили» з престолу і вбили, як такого, що не прийшовся до двору. Чим закінчилася вірнопіддана реляція – невідомо. Петро III, підтримував сімейну традицію прихильного ставлення до України (його батько герцог Карл-Фрідріх Гольштейн-Готторпський був добрим знайомим Пилипа Орлика, при гольштинському дворі часом з’являвся син Пилипа дипломат Григорій, служили інші українці). Серед найближчого оточення Петра було чимало вихідців з Гетьманщини – генерал-ад’ютант Андрій Гудович, флігель-ад’ютант Василь Ханенко, Степан Карнович та ін., що сприяли формуванню проукраїнських настроїв у новообраного імператора. Петро III, готуючись до війни з Данією, оголосив про набір в Україні добровольців до так званого Гольштейнського корпусу.
Приватний учитель Петра Яків Штелін писав: «Для узнания укреплений Русского государства великий князь получил с дозволения императрицы большую тайную книгу (in imperial foli) под названием «Сила Империи», в которой были изображены все укрепления, принадлежащие к Русскому государству, от Риги до турецких, персидских и китайских границ, в плане и профилях, с обозначением их положения и окрестностей. Этой книгой в разное время занимался великий князь, из комнаты которого её не брали более полугода, и при каждом укреплении показаны были причины его основания; при этом же случае были специально пройдены история и география России». Треба думати, фортеця св. Єлисавети теж там була описана.
Однак, повернемося до Пашутіна і його «Исторического очерка г. Елисаветграда». Візьмемося аналізувати книгу далі. Отже, по-третє, чому так мало сербів (до 2 тис. включно з жінками, дітьми і стариками), відчувши утиски від австрійців, перейшло на російський бік, хоча Хорват обіцяв привести 10 000 боєздатного воїнства? Чи не тому, що зірвалися з рідних місць тільки затяті волоцюги, яким дома не було чого робити?
Але тут раптом, після всього прочитаного поза цим твором, чомусь нестримно захотілося вибратися з-під тенденційної пашутінської тіні.
Леонід БАГАЦЬКИЙ

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

%d блогерам подобається це: