Міський портал новин Кропивницького

НЕПмани й валютники Кущівки

195
 250px-SDC13597

 

В умовах Нової економічної політики з її перекособоченими промисловими стосунками дуже швидко почало розвиватися такі негативні явища, як самогоноваріння, хабарництво, конокрадство. «Питейний бізнес» охопив повально все населення повіту. Примітивні гуральні куріли майже в кожному дворі. Кращі умови для самогоноваріння існували в селах, де вирощувалися пшениця, цукровий буряк і різні фрукти, що йшли у переробку.

 

Самогон

Оскільки інших засобів для нормального життя не було, основна маса селянства закинула все інше господарство, знаходячи такий сумнівний сурогат щастя у пляшці. За самогоноваріння винуватих карали, однак вони не каялися. Очевидно покарання не являлося адекватним злочину.

Ось як трактує явище протокол №76 засідання повітового виконавчого комітету від 25 листопада 1922 року: «Слухали: про дружину члена КП(б)У І.С.Компанійця, відповідального працівника, загиблого від рук бандитів, засуджену за варку самогону в голодний період, що тепер знаходиться в тюрмі. Постановили: просити Президію ВУЦВИКу про помилування громадянки Компанієць, приймаючи до уваги, що в період голоду в повіті вона змушена була зайнятися злочинними діями, бо повітком не міг задовольнити та забезпечити її з родиною і таким чином вона була покинута напризволяще».

Мова йде про дружину того самого Компанійця, іменем якого у радянські часи була названа вулиця (тепер Пашутіна). А клуб його імені існує й дотепер. На початку вересня 1920 року він загинув на полі бою з так званим політичним бандитизмом, а на його місце, завідуючого земельним відділом повітового виконкому, призначено іншу людину.

Через рік після загибелі, активіста ще пам’ятали. 7 вересня 1921 року повітова єлисаветградська газета «Известия» згадувала, що здавна він був есером, а потім на чолі кількох десятків місцевих однопартійців перейшов 19-го року в  ряди КП(б)У. Добрий оратор сільської тематики, з образною, забарвленою гумором мовою, Іван Спиридонович завжди збирав повні зали слухачів. Мітинги тоді відправляли роль театральних вистав.

У віхолі безконечних грабежів, що падали на неї, родина Компанійця, проживаючи у Володимировці без годувальника, позбулася коней та зерна. Колеги-управлінці тоді ж за рахунок куркульських господарств компенсували вдові втрати скота і збіжжя. Звісно, що така компенсація не могла закінчитися безболісно. Отже у 1922 році, як бачимо, довелося їй, дійшовши до межі, занятися лівим промислом, аби вижити. Чим закінчилася ця історія, встановити не вдалося.

Село Аджамка тоді «прославилося» тим, що, як повідомляла преса, там також ніхто нікого не боявся і не соромився, тому й не ховався зі своїм бізнесом. Не соромилися ближніх і священослужителі села Олександрівки Маловисківського району, котрі гнали самогон прямо в церкві, де їх застали на гарячому.

В одному із сіл спійманий на місці злочину батюшка запевнив, що продукує «зеленого змія» виключно для власних потреб. На кпини «залізно» виправдовувався: «Ну, й що, що п’ю! Адже й сам Ісус Христос пив у Канні Галілейській».

Восени 1922 року карний розшук повіту провів рейд тільки у семи волостях (по-теперішньому – сільрадах). У результаті виявлено 296 точок промислу, вилучено й розбито на друзки 134 самогонні апарати, у державну скабницю всенародного достатку прийнято 125 відер якісного спирту, знищено 20 діжок закваски. Можна тільки уявити, як міліціонери експериментально визначали, що міститься в тих діжках. З яким успіхом йшла боротьба із самогоноварінням далі, судимо з показників 1928 року: накрито 669 його центрів, вилучено 394 відра готового продукту, вилито 2560 відер браги.

Самогоноваріння особливо процвітало у волостях, де малися цукрові заводи, бо вони давали найякіснішу сировину для забороненого промислу.

Влада змушена була рятувати становище. 30 січня 1923 року призначила «преміальні» міліції. Штрафні суми, накладені на спійманих алкогольних «цеховиків», розподілялися таким порядком: 50% на заохочення працівників міліції, 25% – винагорода особам, котрі вказували на виробників пійла, 25% – в бюджет місцевого виконкому. З опису видно, що головними фігурантами кампанії були самогонники та міліція. 6 червня ВУЦВИКом прийнята постанова, яка самогоноваріння карала позбавленням волі з конфіскацією майна або штрафом до 500 рублів золотом.

І процес пішов!

Як думає читач, чи зацікавлені були міліціонери у згортанні підпільного виробництва і його повного розкриття за вказаних відсотків винагороди?

 

Кущівка

Міські жителі, діставши цукор або меляс, також не відставали від селян. Наприклад, Дмитро Степаненко, що проживав у Єлисаветграді по вулиці Кримській, що на Кущівці, устаткував справжній підпільний винокурний завод. Тут цілодобово у три зміни працювали четверо дорослих членів родини. Діти також посильно допомагали і в роботі, і в споживанні продукту. Потужність підприємства складала шість відер на добу, чого вистачало, як для власних потреб, так і на продаж. Таких, як Степаненко, тут було кілька десятків.

Кущівка тоді здобула сумнівну честь найбільшого кубла злочинності в місті. Тут знаходили притулок шайки злодіїв, грабіжників, конокрадів, жорстокі вбивці-кілери, – всі оточені своєрідним ореолом бандитської романтики.

Некоронованим королем Кущівки вважався Іван Кодацький. Його банда стала «дахом» не тільки для підпільного самогоноваріння та конокрадства, а й для законних промислів. Проживав невловимий ватажок на різних секретних «малинах», але зрештою в ніч на 24 листопада 1923 року його вдалося затримати. При конвоюванні він намагався втекти і був застрелений, але численні поплічники залишилися на волі.

На цьому тлі самогонники вигляділи не тільки необхідними людьми, а майже благодійниками.

А ось з іншими злочинами, – особливо розрослося на Кущівці конокрадство, – велося зовсім інакше. Майже всі конокради закінчували життя після громадської розправи. Про жорстокі правила у середовищі навколо крадіжки коней можна познайомитися в серії оповідань Олексія Толстого «Заволжжя». І хоч справа та була вкрай небезпечною, та знаходила своїх прихильників. Якщо корова тоді коштувала 50 000 рублів, то добрий кінь, так було при всякій владі, – в 3-4 рази дорожче. Отже дармовий скот теж був дуже вигідним, такою собі своєрідною конвертованою валютою.

На Кущівці, довгий час діяв нахабний до цинізму «авторитет» Віктор Хвилов. Конокрадів селяни тут, як і в старіші часи, забивали насмерть без усяких судів і слідств шляхом так заних самосудів,  за всіма канонами дикого «Заволжжя». Але ключовими словами були: «спійманий на гарячому», тобто, з краденими кіньми, а цього сміливого, хитрого й винахідливого Віктора ніяк не вдавалося засікти таким чином. Отже й звинуватити було неможливо. Нарешті, 1 грудня 1923 року працівники міліції одержали наводку, ніби у Хвилова помічено крадених коней. На Другу Кущівську вулицю, де мешкав підозрюваний, відправилися агенти карного розшуку Сергій Чуднов і Павло Бахмат, котрі й затримали конокрада, але коней у дворищі вже не було. І тільки неприбрані свіжі кізяки, які ще парували, вказали, що міліція на правильному шляху. Злочинець так і сяк викручувався, але зрештою повів детективів на Кулебівку, де ховав лошаків. Біля цегельного заводу, користуючись темрявою, що по-зимовому швидко впала на землю, кинувся тікати в глиняний кар’єр, однак був убитий після кількох, як розповідали оперативники, попереджувальних пострілів. За фактом відкривалася кримінальна справа і проводилося розслідування про правомірність застосування зброї працівниками карного розшуку. Прийшли до висновку, що дії проведені за нормами закону. З цього випливає, що міліція, певно, теж не цуралася зводити рахунки із злочинцями без суду й слідства. Інакше, навіщо в описаному випадку треба було проводити службове розслідування?

Сергій Чуднов, згадано в особовій справі, відзначався сміливістю і безкомпромісністю у службовій діяльності. У 1926 році в останній день липня о дев’ятій вечора він забіг провідати хворого колегу Авдєєва. Коли вони говорили біля ганку, із-за рогу вискочили двоє і впритул застрелили Чуднова. Очевидно, слідкували за ним, бо як би могли знати, де й коли жертву  підстерігати. Іншого міліціонера нападники не вцілили, миттєво зникнувши, як і з’явилися.

У січні-лютому 1927 року, зазвичай у надвечір’ї, двоє озброєних молодиків вчиняли розбійні напади на приватні магазини Дерувинського, Мединського, Лупного, на держаптеку №3 та інші об’єкти. Забирали касову виручку, знімали золоті оздоби з власників магазинів та покупців, відбирали найкращі напої і харчі, в аптеках вимагали кокаїн. Сліди вміло замітали.

Аж 5 лютого міліціонери дізналися, що якісь незнайомці отаборилися в глухому провулку на Кущівці в хаті Олександра Рака і цілодобово пиячать з хазяїном. За вказаною адресою відправився черговий наряд з трьох чоловік. Один з них необережно заглянув у вікно і був помічений. Світло вмить погасло. Зчинилася страшенна стрілянина. Злочинці були добре озброєні – мали по револьверу на кожного та, як пізніше виявилося, викрали недавно в офіцера-військовика, що мешкав неподалік, ще три револьвери і мисливську рушницю з великою кількістю набоїв. Певно, офіцер також жив кущівськими традиціями. Коли запас патронів у міліціонерів майже вичерпався і пальба стихла, розбійники кинулися на прорив. Дійшло до звичайної бійки, у якій бандитам вдалося втекти. Сусід Василь Смирнов, що пиячив разом з усіма, теж встряв у мордобій і був схоплений. Виявилося, то були гастролери-рецидивісти з Вознесенська Тимофій Стягун та Василь Пікінер, котрі мали свою «філію» на Кущівці.

Пізніше ці ж антигерої знову нагрянули у Зінов’євськ. Цього разу пограбували пивницю власника Трояна, магазин біля вокзалу, аптеку №4. Після походеньок безкарно зникли. Для швидких передислокацій користувалися верховими кіньми, яких, купивши у конокрадів, успішно перепродували. Як кажуть, чистий бізнес, і нічого зайвого.

Злочинців Пікінера і Токарєва схоплено в Ново-Павлівці на гостинах у батьків бандита Токарєва. «Культурно» відпочивав там і Стягун, якого при погоні було застрелено.

Повністю цю велику банду (крім названих було ще шестеро) знешкоджено аж у березні 1928 року.

Реноме найбільш криміналізованого району міста Кущівка зберігала до середини шістдесятих років минулого століття.

 

Леонід БАГАЦЬКИЙ

Залиште відповідь

Ваша електронна адреса не буде опублікована.

%d блогерам подобається це: